Expand Cut Tags

No cut tags
Текст: Атена Пашко
Музика: Леся Тельнюк


Від тебе до мене сонце заходить...
Край неба - кривавий шрам.
Крайнебо - прощальний спів.
Колючим вітрам
На останню сповідь
Сопілку хтось залишив.
Сопілку для нас залишив...
Від тебе до мене
У снігах тунелі...
Полярні ночі в чадрі.
Полярний пташиний ляк.
У тих роздоріжжях
На моїй паралелі
Наш дім як далекий маяк.
Тобі через пітьми - маяк.


СЕРГІЙ ЖАДАН:
Про Василя Стуса було сказано й говориться так багато, що додати щось посутнє про нього справді складно. Навряд чи я зможу додати щось принципово нове чи оригінальне.

Проте важливість біографії цього поета, важливість його присутності в нашому просторі є настільки очевидною та затребуваною, що навіть повторення всім відомих речей, пов’язаних із ім’ям та письмом Стуса, видається все ж необхідною.

Ця важливість та актуальність великою мірою Read more... ) на ціле українське суспільство.

Дякувати богу нас, для молитов, для сподівання, нині далеко не жменька. Це міняє механізми комунікування, міняє принципи взаємодії та взаємозалежності. Проте це не відміняє головного – нашого ставлення до речей базових, та принципових: свободи й відповідальності.

І ще одна річ, яку оминути сьогодні було б неправильно й нелогічно.

Річ ця стосується Донбасу. Вірніше, Донбасу й Стуса.

Річ ця така ж очевидна, як і недоговорена. Парадоксально недоговорена. Здавалося б, усі пам’ятають про боротьбу, яка ще кілька років тому, до війни, велась за надання Донецькому університету імені Стуса, здавалося б, усі знають увесь той золотий перелік імен української класики, яка біографічно (себто, на рівні доль) пов’язана з українським Сходом. І тим не менше, попри цю очевидність, і нині доводиться нагадувати декому, що Донбас – це Україна, невід’ємна її частина, важлива її складова, що Донбас передусім і перш за все – це Стус і Дзюба, Світличний і Тихий, Голобородько і Талалай, сотні й сотні українських неповторних голосів. І відмовляючи їм в їхньому праві на свою малу батьківщину, на причетність цієї їхньої малої батьківщини до загального українського контексту, ми обмежуємо в свободі не лише їх.

Ми обмежуємо і себе також.

Добровільно і власноруч.

Ми позбавляємо себе самих права вважати своїм власним Стусівський "антрацит видінь і кремінь крику". І чого ми будемо варті без цього втраченого нами й зрадженого нами антрациту й кременю, чого ми будемо варті без цих видінь і цього крику – питання, на які у нас навряд чи знайдеться відповідь. Тому що найважче пояснити собі самому й усім довкола саме добровільну відмову від свободи. Тобто, від відповідальності.

Сергій Жадан, поет, письменник

(Повний текст промови на врученні Премії імені Василя Стуса, текст наданий автором).
Травень є травень. І ми неповторно живі,
й наші сади мов ліси з непролазною тінню.
Скільки тепла подаровано цьому камінню,
світла — цим вікнам, підземного тління —

траві?

Скільки увімкнуто в нас кольорових вогнів?
Травня несем на собі неспокійну відзнаку:
тут, між великістю каменя й малістю злаку,
чи не обернеться милість природи на гнів?

Скільки на наших очах облетіло кульбаб?
Що залишається — стебел пусте безголів’я?
Мислячих стебел розкішно-густе пустослів’я?
Стежмо за вітром, і промінь — мов поданий трап.

Кров переміниться. Цвіт на каштанах мине.
Ми поспішаємо жити, немов після мору.
Може, у тім і спасіння — пізнати цю пору,
ніби останнє цвітіння. Єдине. Одне.

Read more... )